Вони, справжні берегині, стали не тільки хранительками старовинних предметів побуту, які по крихтах збирали протягом декількох десятиліть. А й досконало вивчають самобутні цікаві обряди, що становили неодмінні умови життя та побуту наших пращурів, що проживали в цій місцевості. Ця копітка праця закоханих у все, що пов’язане з етнографічним надбанням,  дозволяє історію жителів передмістя Кілії (мікрорайони Маяк, Омарбії, Київської) не тільки вберегти від повного забуття, а й наблизити її, зробити зрозумілішою для нащадків.

Імена цих берегинь – Лідія Квітка, Світлана Божко, Свтлана Брадіцан.

Тридцять років скарби нинішньої кімнати ужиткового побуту, як назвали зараз цю експозицію у створеному при міській раді нещодавно (по об’єднанні Кілійської територіальної громади) Центрі культури, мистецтв та дозвілля, збирались докупи. Їх тут безліч. Тож вони вже в одній кімнаті й не вміщуються.

Дивишся на диво-речі, і постають давно заховані у вирах підсвідомості дитячі спогади…

Ось майже така скриня, з характерними спалахами жовтих хаотичних ліній, стояла у бабусі  Марії у сінях, а ще одна, більша, – у великій хаті. А сусідка бабуся Марія  на такій самій прядці вчила, як приборкати пухнасту хмарку овечої  вовни, перетворивши її на рівну нитку, з якої потім в’язали теплі шкарпетки абощо…

– Де тільки ми не знаходимо наші експонати, – повертає мене до сьогодення голос виступаючої в ролі екскурсовода Світлани Божко. –  Ось ці старовинні ікони принесли діти з покинутої, напіврозваленої хати.

Зараз, після того як надбання колекції зросло, Лідія Квітка впевнена – не потрібно нічого викидати.

– Бачите скільки в нас добра. А скільки експонатів звідси перекочувало до Поплавського у Київ, в Одесу, Ізмаїл – згадує одна з берегинь.

А почалось усе зі старенької хустки, яку Лідія Михайлівна знайшла у бабусиній скрині по її смерті. Викинути було шкода, а вдома їй місця вже не знаходилось. Ось ця хустина й стала першим уособленням живої історії, започаткувавши гарну традицію, яку перейняли усі вихованці Лідії Квітки, а також її послідовниці – Світлана Божко та Світлана Брадіцан (по сумісництву сестра Квітки) – усе, збирати під дахом будинку  культури. А згодом й сама та скриня сюди перекочувала.

– Як можна викинути або спалити одежину або річ, вони ж наповнені енергетикою людей, яким  слугували, – упевнена Лідія Михайлівна.

Деякі предмети побуту, у прямому сенсі, рятували, виносячи із старих хат, які грейдером зрівнювали з землею. Самі й реставрувати деякі речі навчились, включаючи меблі. Щось підфарбувати або шаром лаку вкрити, а дещо достатньо відмити чи протерти – і ось свідок чийогось життя вже віднаходить своє місце у створеній за ініціативи місцевих берегинь музейній кімнаті.

Довгі роки вони спільно працювали над тим, щоб ця будівля на Маяках, стіни якої, у прямому сенсі, розходились по швах та руйнувались одна за одною, а дах обвалювався, стала тим вогником, на який зліта-ються люди за добрим і світлим. І їм це вдалось, міська влада виділила кошти, які дозволили зробити ремонт. Так було врятовано БК №2, який, завдяки їм – самовідданим апологетам національної культури – протягом багатьох років був і залишається осередком аутентичного скарбу українців Подунав’я.

Та й зараз ще чимало потрібно для оновлення будівлі, і насамперед, потребують заміни вікна, а дах – ремонту.

Цього дня Лідія Михайлівна в рідний для неї Дім, якому присвятила тридцять років праці, вперше прийшла як гостя, тому була не з порожніми руками, а з новими експонатами для виставки. Два дерев’яні хрести, які вона знайшла на руїнах ще однієї покинутої в передмісті людьми хати.

– Ці два хрести з хати, якій було сто років, тож я бажаю, щоб і наша кімната-музей існувала щонайменше стільки ж, – урочисто промовляючи це, Лідія Квітка пригортає до себе Світлану Дмитрівну, – Це моя приємниця золота, – пояснює, звертаючись до мене.

Саме такі хрести ще й досі при будівництві житла закладають містяни. Один неодмінно внизу, коли роблять фундамент, другий – вгорі під стелею.

І хоча Лідія Квітка зараз має змогу навчати своїй неповторній манері співу в Кілійській школі мистецтв, де ось вже рік викладає вокал, вона тішить себе надією знову працювати саме тут, на Маяках, де її душа. Як каже сама Квітка: «Тут мій пуп закопаний. Сьогодні прийшла сюди, і серце защемило».  – Це я перший рік на пенсіі, – пояснює Лідія Михайлівна.

– Яка пенсія з Вашою харизмою, – щиро дивуюсь я. 

У цьому будинку, що розташований майже на околиці міста за адресою: Маяк,12 – не тільки музейна кімната, що стала осередком духовної спадщини, яка може вразити кожного, хто завітав. Тут живе щира гостинність. Саме тому місцевим діячкам і доручили зустрічати почесну гостю з Києва – Лілю Рубан – авторку проєкта «Мадри країною», завдяки якому про надбання Кілійщини мають змогу дізнатись по всій Україні та за її межами.

Саме за це й люблять, і йдуть сюди люди, яким до центру міста важко дістатись, а особливо ввечері чи у вихідний, коли автобуси по місту вже не ходять, а в заклопотаних людей, що після основної праці ще пораються у городі, тільки з’являється трохи вільного часу.

Цю гостинність на собі відчула й Валентина Парубець, вчителька з міста Славутич, що вісім років тому переїхала до Кілії. Шукаючи в новому оточенні щирих знайомих, лише тут, відчувши спорідненість душ, вона знаходить відраду, а ще із задоволенням читає книжки, які бере в місцевій бібліотеці у Світлани Брадіцан. А згодом Валентина Парубець і сама стала авторкою двох книжок. Та про це буде окрема оповідь.

 Суцільним утіленням багатоетапної ручної роботи, як і всі представлені тут артефакти,  є й сорочка, виготовлена з льону, по якому хрестиком вишитий майстринею візерунок, що оздоблює рукава та низ сорочки. Саме її, як і очіпок (обов’язковий головний убір заміжніх жінок у стародавній Україні), і ще деякі старовинні речі, що представляють культуру побуту Київщини та Чернігівщини, подарувала вчителька до клубу.

– Цій сорочці сто років, я берегла її, вона моєї бабусі з Чернігівщини. Згадую, як, будучи старенькою, вона щороку, казала, що, мабуть, не переживе наступну зиму, й сідала вишивати собі сорочку на поховання. А наставала весна, вона із вдячністю Богу, діставала із скрині і вдягала нову сорочку, а сама знов бралась за вишивання наступної. І так, рок за роком, вона дожила до 75-ти років. Я тоді у п’ятий клас ходила, – ділиться Валентина Парубець.

– Працюючи вчителькою української мови та літератури, я з дітьми багато займалась науковою роботою, їздила в етнографічні експедиції. Проводили дослідження. У нас була навіть музейна кімната, в яку ми звозили експонати. Це те, що мені завжди дуже подобалось, тому я розумію, як дійсно важлива ця робота, виконана дівчатами. І для мене було незрозуміло, чому такий осередок культури розформовується. Влада міста повинна зробити все, щоб зберегти його, – утілюючи побажання багатьох містян, доводить свою думку В. Парубець.

А започаткувала знайомство однодумців онука Валентини Михайлівни – Ліза Зінченко, яка ходила до Будинку культури на вокал до Лідії Квітки. Ще з перших відвідин онуків В. Парубець, не будучи сама ні з ким із співробітниць Будинку культури знайома, на їх здивування, передала музею своє спадкове надбання, серед якого рушники, скатертини та інше.

Серед скарбу, що зберігається тут, і вишивки мами Світлани Божко – Анастасії Дмитрівни, мешканки вулиці Київської, якій зараз 77 років. Вона подарувала картини, вишиті гладдю, яка притаманна бессарабцям. А Чернишова Валентина Іванівна, майстриня з вулиці Дмитрівської, презентувала свої вишивки.

Стіни прикрашають картини майстрині з вулиці Маяк Дімової Галини Петрівни, а також картини, намальовані Вірою Кирилівною Плотною (вона зараз мешкає в Америці) разом з сестрами Лідою та Клавдією, які залишились у Кілії.

Про Дарину Шульгу, яка перед смертю заповіла рідним своє хатнє надбання віддати до клубу, нагадують диван, дзеркало, корзина для винограду та ще багато чого.

Є подарунки і з мікрорайону Омарбія: вишиті українськї національні костюми Чернієнко Марії Лазарівни, колиска, яку передало подружжя Миколи та Тетяни Железняк. Деякі старовинні речі омарбійчан   зібрала й передала сюди в.о. директора Кілійсьгого міського Центра культури та мистецтв Старіш Наталя Фомівна, ще працюючи   зав бібліотекою-філіею.

Стали доречним доповненням виставки, урізноманітнюючи її колорит, сучасні ручні роботи керівників гуртків, що працюють при Центрі культури міськради Тетяни Пірен, Галини Ілуци, Маргарити Левинської – кукли-мотанки та обереги.

Піч та дідух на покуті – все, як у справжній старовинній хаті.

Головує тут керівник гуртка малих театральних форм «Етюд» Світлана Божко, яка в культурі з 2012 року.

– Багато років, у часи, коли Павло Опаносович Гараба був директором Будинку культури колгоспу «Путь Леніна», я, з легкої руки художнього керівника Тетяни Василівни Компанієць (зараз Сухань), була учасницею художньої самодіяльності та агідбригади. Після напрацьованого педагогічного стажу, на прохання Лідії Квітки, прийшла до міського Будинку культури № 2  хуожнім керівником, так моє хобі стало професією. Відтоді ми були тут  нерозлучні.

Довгі роки разом з Будинком культури ділила дах бібліотека-філія. Зараз тут залишився бібліотечній пункт. За тридцять років роботи у цій бібліотеці Світлана Михайлівна Брадіцан вивчила читацькі смаки і людей якнайкраще. Вже не одне покоління читачів пройшло через цю бібліотеку, фонд якої зараз налічує дві тисячі книг.

– Відібрали літературу, яка користується попитом у читачів, книги з історії, фольклору та етнографії, поетичні збірки місцевих авторів, – ділиться книгарка.

Добре, що таки вдалось зберегти тут бібліотеку. Адже за книжкою людина йде, де поближче. Це за ковбасою у центр міста чи на базар з’їздити готові, а книжка повинна бути у зоні доступності. Тим більше, що читачі цієй бібліотеки переважно літні люди та школярі.

Технічний працівник, за сумісництвом чоловік Світлани Михайлівни –  Брадіцан Іван Олександрович – єдиний представник чоловічої статі у цьому царстві матріархату. Його, незамінного і працьовитого першого помічника по господарству, долучають і до співів, і до вистав.

Так вони усі і згуртувались, ставши не лише фактично, а й на духовному рівні справжньою сім’єю, де панує любов до всього, з чим пов’язане буття оточуючих їх людей. І для них життєво необхідно, щиро розділяючи всі турботи, вміти сумувати й радіти разом з людьми та, зберігаючи історичне надбання, дарувати оточуючим крихти вогню добра та любові.

Анна БУЛІЙ